Соціально-релігійні зміни пострадянського періоду: проблеми духовності

Доклад преподавателя Харьковской Духовной Семинарии, доктора богословия Ужгородской богословской академии им. свв. Кирилла и Мефодия протоиерея Сергия Скубченко, озвученный 24 декабря 2010 года в Харьковском Национальном университете им. В. Н. Каразина на международной конференции «Иначе возможное как проект духовной власти и производство великого духовного пространства», посвященный 70-летию со дня рождения А.С. Панарина.

Соціально-релігійні зміни пострадянського періоду: проблеми духовності

Сучасна епоха порівняно з двадцятим сторіччям, внесла нові тенденції у всі сфери життя пострадянського простору, а краще сказати, змінила самий світогляд суспільства. Беззаперечно, значну роль в цьому відіграли економічні, політичні, соціальні та інші аспекти, однак перше місце серед них без сумніву займають проблеми пов’язані з ідеологією. Духовне оскудіння та нестабільність ідеологічної системи Радянського Союзу привели до того, що перспективи подальшого розвитку соціалізму стали неможливими. На ідеології моделювалася політика, економіка, та соціокультурне життя країни, а тому з її кризою зруйнувалися й всі вищезгадані сфери державної діяльності.
Що ж так вплинуло на радянську масову психологію, до того ступеню, щоби суспільство остільки легко змогло без огляду відмовитися від устрою, за яким виховувалось та змінилося стільки поколінь? На думку проф. Б.С. Єрасова, на зміну культурних пластів насамперед впливає час [1, с. 21–23]. Важко визначити правомірність висновків вченого, в нашому випадку важливіше те, що під впливом часу накопичені проблеми дійсно переформатували психологічний клімат радянської епохи.
Згідно справедливого зауваження проф. Іоніна Л.Г.: – «суспільство є продукт людських дій, штучне створене людьми явище» [3, с. 21-22], і хоча подібні висновки не висвітлюють всього того, що Церква вкладає в поняття «суспільство» в його соціально-релігійному значенні – «έκκλησία», тлумачення поняття суспільства саме в такому ключі як його розуміє проф. Іонін, дає можливість яскраво проілюструвати, що з ним може статися, як що воно втратить православну духовність.
Висунувши табу на релігію, радянська партія внесла у суспільні взаємостосунки певної штучності, бо неможливо побудувати порядне суспільство без живої та діючої віри в Бога. Соціум повинен орієнтуватися на добро, але й добро повинне бути не абстрактним, притаманним лише якійсь ситуації пов’язаний з самовизначенням людини у вчинках, а сутнісним. Доброчинність в людині має стати онтологічною, бо без конкретизації яке добро отримує в конкретному бутті Божому, воно втрачає свій сенс. Етичність без Бога, нічого у майбутньому не дістане, крім адміністративно-правових взаємостосунків між людьми. Як показує практика, атеїзм виснажує ціннісно-нормативну духовну складову і врешті решт, робить суспільство атомізованим, що до речі й спостерігається в житті сучасного суспільства [8].
За допомогою абстрактної ідеї світлого майбутнього, суспільне благо почалося з публічного приниження інакомислячих, потім, суспільного жаху перед наклепами, тотальної урівнялівки та іншого, а скінчилося зміною парадигми мислення самого суспільства.
Як гарно жилося при Радянському Союзі, лунає голос літнього покоління, – от уже ж гарні були лідери державної влади, й самі крали й народу давали красти. Ось вони головні наслідки етичності без Бога – підміна цінностей! Проблема навіть не в тім, що десь хтось крав, чи коїв щось інше у тому ж дусі, а в тім, що кривда стала нормою, спотворення стало підноситись як благо, а саме благо стало сприйматись у перекрученому вигляді, «врешті, “чорна Волга” секретаря райкому викликала злобу, а “мерседес” крадія підлітка сприймався байдуже, а то й з симпатією» – пише С. Кара-Мурза [4, с. 324].
Ми дивуємося, звідки це в нас сьогодні стільки ненависті, стільки байдужості до інших, киваємо на сучасну епоху, мовляв, порівняно з минулим, у сьогоднішнього покоління немає нічого святого, зітхаючи, згадуємо про високий рівень моральності своїх пращурів, втім, зовсім не замислюємося над тим, що сучасні проблеми виникли не раптово, а є результатом соціальної діяльності багатьох поколінь. Зрозуміло, що проблеми були завжди, але на відміну від минулого, сучасні соціальні негаразди не продиктовані одним лише політичним, або економічним становищем у країні, на лице криза духовного характеру.
Так наприклад, як що ми запитаємо у юнака навіщо він порізав сидіння у автобусі, або жбурнув камінь у вікно потяга, він навіть не буде знати навіщо він зробив цей вчинок. Можна було б посилатися на юнацьку руйнівну енергію, яка була спрямована не за тією траєкторією, але як зауважує проф. А.С. Панарін, «людина як культурна істота сприймає дійсність крізь призму культурного тексту і свою поведінку будує не лише за бихевиористською схемою (стимул - реакція), а насамперед на основі безперервних герменевтичних процедур» [6]. Кидаючи камінь у вікно, юнак не замислюється над тим, що може когось травмувати, і навіть вбити, він просто кидає камінь, бо так йому того схотілося, його вчинок не мотивований, а підсвідомий.
Яким же чином можна пояснити подібне явище. Свого часу православні храми були осередками духовного життя суспільства, на відміну від сьогодення у їх будівництві участь приймали цілими сімействами. Змалку, дітей привчали до молитви й милосердя, беручи за приклад життя святих, аж ось, все перевертається шкереберть. Те що було найсвятішим, стає забороненим, те що складало душу народу, проголошується отрутою. З чим же стикається суспільство? З руйнацією масової психології, на очах дітей, руйнувалися храми, нівечилися святині, словом, знищувалося все те, що ще вчора було найдорожчим. Віра, що кажучи, виривалася з душі, по-живому. Руйнація стала архетипом радянського буття. Склався новий квантигенезний психотип існування – прогрес-регрес [5, с. 39]. З одного боку, держава спрямована на відродження та побудування, а з іншого, саме суспільство, при всьому бажанні, психологічно не спроможне на необхідному рівні підтримувати досягнуте, бо енергія суспільства підсвідомо схиляється до руїни.
Протягом багатьох десятиліть суспільство перебувало в очікуванні світлого майбутнього, здатного бути досягнутим за умов комунізму, проте, задана партією програма так і не здійснилася. Загальне благо виявилося недієздатним, оскільки неминуче детермінувало саму особистість. На фоні суспільного щастя, суб'єкт ставав заручником загально-соціальної державної планової політики, замість свободи, яку повинна була б принести опіка держави, ефемерне загальне благо оберталося тоталітаризмом, а в майбутньому, незахищеністю самих громадян перед викликами сучасності, бо всі звикли до того, що про все подбають інші, коли ж з’явилася необхідність подбати про себе самостійно, дбання про себе обернулося – для себе.
Безумовно, невиправдано було б, відповідну проблему пояснювати виключно в такому ракурсі, але важливо побачити, наскільки тяжкими можуть бути наслідки, зміни парадигми ціннісних орієнтирів. Все це, програма, яка не усвідомлено була закладена ще за радянських часів. Зруйновані храми душі, тепер руйнують навколо себе все те, що самі створюють, бо в них майже пусто.
Кажуть святе місце пустим не буває – це правда, але не завжди місце святості знов займе святість, іноді туди приходить зло. Пустота, не віддає, вона поглинає, або кажучи мовою філософії – споживає. Якими би гарними не були лозунги радянської влади, судити про неї можемо «по її плодам». Наслідки духовної спустошеності, сьогодні очевидні, недарма філософія називає сьогодення, споживацькою епохою.
«Помилка всіх соціальних утопій, пише Філіна І.О. – в ствердженні можливості створити таке суспільство, де торжество добра буде повністю забезпечено самою структурою цього суспільства» [9, с. 59]. Проблема любого політичного режиму, який намагається переслідувати Церкву, полягає в антисоціальному акті, і навіть геноциді. Цілячись в Церкву як структуру, такий політичній режим знищує свій власний народ.
Ми звикли під геноцидом розуміти знищення за національною ознакою, але ж знищення за релігійною ознакою ще важчий злочин. Тут ліквідується окрема нація, а в випадку зі знищенням за релігійною ознакою, знищується ціле співтовариство націй, за допомогою віри в Бога, пов’язаних один з одним, в єдине земно-небесне громадянство. І як що Церква від цього очищається як золото в горнилі від всіляких домішок, то самий політичний режим прирікає себе до занепаду.
Водночас, неможливо сказати що за радянського періоду, віра була повністю знищена, ставши маргіналізованою, вона лише сховалася у найпотаємніші куточки суспільної свідомості. Віра не може бути «по-хрущовські виметеною», вона дух народу і цей дух неодноразово заявляв і заявляє про себе у найважчі хвилини. Недарма мученики радянської епохи названі новомучениками, бо велич їх подвигу, і статистична кількість, відповідають мученикам першохристиянської епохи.
«Кожен народ має інстинкт, даний йому від природи, а це значить і від Бога, стверджує релігійний філософ І. Ільїн, – і дари Духа, виливаються в нього від Творця» [2, с. 56]. Таким чином, стан духовності в суспільстві залежить не стільки від визначення влади, а скільки від народної самосвідомості, повнота якої здійснюється і реалізується як έκκλησία.
Навіть якщо державна політика на офіційному рівні оголосить войовничій атеїзм, зберігання віри буде здійснювати та частина держави, що не відречеться від Бога. Саме з таких духовних осередків складається Соборна Церква – έκκλησία, яку з середини здійснює Сам Христос. В православному розумінні Церква не тоді стає церквою, коли двоє чи троє зберуться в ім'я Боже, але коли Бог буде посеред них (Мф.18:20).
Божественна благодать животворить суспільство не з зовні, а з середини, і жодним чином спадкоємність віри не переривається, бо Церква не визначається політичним режимом. Однак, абсолютно неможливо відокремити церкву від держави, бо Церква має не лише метафізичний вимір, а як структура, поширюється як на географічній, так і на політичній мапі країни. Словом, у Церкви й держави загальна соціальна платформа і не можна відокремити державного посадовця від Церкви, принаймні, як що він сам вважає себе її членом. Отже, якщо офіційна політика нехтуватиме Церквою, моральне становище у країні прийде до занепаду. Як підкреслюють В.С. Пісчиков та М.М. Холін, «сенси дій не винаходяться індивідом на свій розсуд, а визначаються культурою, в якій він існує» [7, с. 12].
Нехтуючи голосом Церкви, влада стає чужою народу, в свою чергу останній, протиставить себе владі, як це сталося за радянських часів, «пустота, не віддає, вона поглинає», і наситити пустоту не можливо, в неї можна лише внести добробут, тобто буття в його онтологічній категорії.
Сьогодні Церква залишається тим інститутом, який згідно статистичних даних не тільки користується довірою, але й успішно виконує свою місію служіння, світові, зберігаючи і передаючи вікові традиції духовної спадщини, своєму народу, наступне слово залишається за владою. Життя сучасного суспільства принципово відмінне від минулих епох, нові запити, нові вимоги, новий світогляд, саме тому владі потрібно замислитися над тим, що сталося свого часу у взаємостосунках держави та церкви і поставити перед собою запитання,
чи готові ми сьогодні виправити помилки минулого й разом почати піклуватися за духовність та рівень культури своєї Батьківщини.

Джерела:
1. Ерасов Б. С. (д.ф.н.) Социальная культурология: Учебник для студентов высших учебных заведений. – Издание третье, доп. и перераб. - М.: Аспект Пресс, 2000. – 591 с. ISBN 5-7567-0132-Х
2. Иван Ильин. Основы христианской культуры. СПб. Издательство «Шпиль» 2004. – 352 с. ISBN 5-900453-15-4
3. Ионин, Л. Г. (д.ф.н. проф.) Социология культуры: учеб. пособие для вузов Гос. ун-т Высшая школа экономики. – 4-е изд., перераб. и доп. – М.: Изд. дом ГУВШЭ, 2004. – 427 с. ISBN 5-7598-0252-6
4. Кара-Мурза С. Г. Манипуляция сознанием. (Серия: История России. Современный взгляд). – М.: Алгоритм, 2000. – 736с. ISBN 5-9265-0027-3
5. Маслова Н. В. Ноосферное образование: монография. – М: Инст. Холодинамики, 2002. ISBN 5-901574-19-2
6. Панарин А.С. «Православная цивилизация в глобальном мире» http://www.patriotica.ru/religion/panarin_prav_.html
7. Писчиков В.С. Холин М.М. Кризис духовности: прозаизация бытия // Актуальні питання духовності. Збірка наукових праць Випуск № 9. КДПУ. Кривий Ріг видавництво «Видавничій дім», 2008. – 394 с. ISBN 978-966-177-005-7
8. Скубченко С. прот. Значение православной духовности в процессе формирования гуманитарно-технической элиты. http://www.eparchia.kharkov.ua/statposts/45
9. Филина И.А. Негативные традиции и новации в современной духовности // Актуальні питання духовності. Збірка наукових праць Випуск № 4. КДПУ. Кривий Ріг видавництво «І.В.І» 2002. – 280 с. ISBN 966-7682-23-4